7 
«Ось як добре і як гарно, коли брати живуть укупі! — це наче миро на голові, що спливає на бороду, бороду Аарона.»
(Псалом 132:1–2)
І саме ці слова стали живою іконою цих днів — коли брати у Христі зібралися, щоб разом пережити благословення єдності.
Нещодавно у Чикаго зібралися священники УГКЦ, з різних єпархій Сполучених Штатів, щоб разом пережити дні духовної спільності, братерства та молитви.
Богослужіння і зустрічі відбувалися в катедрі Святого Миколая та храмі Святого Йосифа Обручника, де понад сотню отців стояли поруч — як брати, як співслужителі, як ті, що несуть один і той самий хрест Христового служіння.
Колись у кожного з них виникло бажання — стати священником.
Але що це означає — насправді — бути священником Українського народу?
Кожен із нас має своє бачення.
Для когось священник — це голос, що лунає з вівтаря.
Для когось — постать у чорній рясі, яка тихо проходить вулицею.
Для когось — той, хто хрестить дитину, відспівує рідного, благословляє на новий шлях.
Для когось — людина, якій можна вилити все наболіле, такий собі, безкоштовний психолог.
Для когось — духовний наставник, приклад наслідування.
А для когось — людина “незрозумілої професії”.
Кожен бачить по-своєму — відповідно до власного досвіду, освіти, віри, болю, радості.
Але для самого священника — це щось набагато глибше. Це покликання, що пронизує все життя, стає диханням, кров’ю, серцем.
Чи задумуємося ми, як живеться священникам поруч із такими вірними, як ми?
Бути священником — це жити між небом і землею, стояти на межі людського болю й Божого милосердя і щодня вимовляти те єдине слово, яке оживляє світ: «Амінь».
Це не кар’єра.
Це шлях, на якому ти вже не належиш собі.
Бо твої руки — вже не твої, – це руки Христа,
Бо твоє слово — вже не твоє, – це слово Господнє
Бо твоє життя — уже не твоє,
а Боже, віддане народові, який довірив Тобі Господь.
Хтось колись сказав:
«Священник — це той, хто бере в руки чужу біль і підносить її до неба,
щоб Бог зробив із неї благословення.»
Може, саме в цьому — найглибша таємниця покликання??
Бо священник разом із служінням Богові — співпереживає з Ним.
Він стоїть біля Христа, коли всі розбіглися.
Він плаче з тими, хто втратив.
Він молиться з тими, хто не має сили молитися.
Він тримає двері Церкви відчиненими для тих, хто соромиться зайти.
Бути священником Українського народу —
це нести в собі біль і красу свого люду,
бути голосом діаспори, утішенням вигнанців, опорою стареньких,
світлом для дітей, народжених далеко від Батьківщини,
і пам’яттю про коріння, що живе в кожній Літургії, у кожній пісні, у кожному “Отче наш”.
«Священик — це мученик любові. Його покликання — стояти на Голготі щодня, навіть коли люди вже зійшли звідти.»
— Митрополит Андрей Шептицький
Серед позолоченого панікадила, під поглядом ікон святих, що мовчки свідчать про вірність аж до крові, стояли отці — кожен зі своєю історією, але з одним покликанням: бути Христовими руками, голосом і серцем у світі, який дедалі менше хоче слухати Бога.
Митрополит Андрей Шептицький писав:
«Священик — це чоловік, який стоїть між Богом і людьми. Він має бути прозорим, щоб люди, дивлячись на нього, бачили не його, а Бога.»
І далі додавав:
«Якщо не живеш так, щоб через тебе людина могла відчути присутність Божу — тоді неси покаяння, бо стоїш на святій землі і не усвідомлюєш її.»
Світові сьогодні потрібно не блискучих промовців, а свідків, які стоять під хрестом.
Шептицький нагадував своїм священникам:
«Не бійся бути малим, не бійся бути зневаженим. Бійся бути байдужим.»
У кожного з них — своя історія, своя парафія, свої радощі й свої рани.
Але всіх єднає одне: покликання бути Христовими руками серед людського болю.
Священик сьогодні — це голос у пустелі секуляризму.
Пастир, який стоїть між Євангелієм і смартфоном,
між вівтарем і самотністю,
між Христом і тим, хто вже не вірить.
І саме там, у цій тиші, він чує голос Спасителя:
«Чи любиш Мене?» —
«Так, Господи… Ти знаєш, що люблю Тебе.» (Йо. 21:17)
У Чикаго цієї осені це «так» прозвучало сотнею голосів і сердець, що билися в унісон.
Серед молитви й пісні відчувалася благодать братства, про яку говорить Псалом:
«Як гарно, коли брати живуть укупі…»
Бо коли священники моляться разом — тоді навіть зранена Церква дихає повнотою життя.
Під час Божественної Літургії настав урочистий момент святого Причастя.
Єпископи роздавали Тіло Христове, а священники, стоячи у благоговінні, причащалися Крові Христової з чаш на престолі.
Це- таїнство єдності й слави, коли кожен служитель бере участь у самій жертві Христовій — стоячи, як воскреслий, у присутності Воскреслого.
Це був момент глибокого євхаристійного братерства, коли Церква — в особі своїх пастирів — стояла єдиним тілом перед Господом, у тиші, що говорить гучніше за слова.
Це — єдність, якої сьогодні потребує наша нація, наша Церква, наш народ у розсіянні.
Єдність, що не в словах, а в серці.
І кожен, хто стояв тоді біля вівтаря чи серед люду, міг відчути, як Христос знову кличе Своїх апостолів:
«Ідіть… Я з вами по всі дні» (Мт. 28:20).
Саме тут, серед братів, священик відчуває, що не сам.
Серед спільної молитви і пісні народжується тиха впевненість:
Бог не залишає своїх слуг.
У братерстві відкривається сила, яку не дає жодна наука чи досвід — сила присутності Божої в іншому.
Це і є жива Церква — коли один тримає іншого, і всі разом тримають хрест любові.
Молитва
Господи, благослови Твоїх священників,
які стоять між Твоїм вівтарем і серцями людей.
Дай їм сили, коли вони виснажені,
надії, коли світ сміється з їхньої віри,
і любові, коли серце холоне від самотності.
Нехай у кожному їхньому слові звучить Твій голос,
у кожній рані — відблиск Твого Хреста,
а в кожній їхній сльозі — світло воскресіння.
Бо «як гарно, коли брати живуть укупі…»
і несуть Твоє ім’я до краю землі.
