Цього року парафії Святого Йосифа Обручника виповнюється 70 років.
Коли постійно живеш парафіяльним життям, ця цифра сприймається трохи інакше. Бо щодня бачиш конкретні справи: Літургію, похорон, хрещення, зустріч, репетицію, дітей, людей в офісі, волонтерів, якусь проблему, яку треба вирішити до вечора. І серед усього цього не дуже часто думаєш про те, що все, що ми сьогодні маємо, почалося сім десятиліть тому з зовсім інших людей і в зовсім іншій Америці.
Наша парафія почала своє життя у 1956 році. 12 серпня була відслужена перша Божественна Літургія. Для мене ця дата важлива передусім через людей, які тоді зібралися разом. Вони не знали, що буде тут у 2026 році. Не знали, скільки українців ще приїде до Чикаго, якими будуть їхні діти й онуки, якою буде Україна і через що їй доведеться пройти. Вони вирішували свої тодішні, цілком практичні справи: українцям потрібна була своя церква і своя громада.
Сьогодні легко дивитися на старі фотографії й трохи романтизувати той час. Насправді думаю, що їм було непросто. Люди облаштовували життя в новій країні, працювали, утримували родини і паралельно знаходили час та гроші на парафію. Вони не були якимось особливим поколінням, якому все давалося легко. Просто вважали цю справу своєю і тому брали за неї відповідальність.
За сімдесят років через парафію пройшла величезна кількість людей. Одні залишалися тут десятиліттями, інші переїжджали. Змінювалися священники, приходили нові родини, виростали діти. Частина тих дітей залишилася в Церкві, частина відійшла. Одні родини зберегли українську мову, в інших уже природною стала англійська. Були періоди активнішого життя і були складніші роки. У такій довгій історії не може бути все однаково добре, і немає сенсу робити вигляд, що так було.
Особливо це відчувається сьогодні, коли в одній парафії зустрілися дуже різні покоління українців. Є люди, чиї батьки або навіть дідусі й бабусі створювали українське життя в Чикаго після війни. Є ті, хто приїхав у дев’яностих чи двотисячних. А тепер поруч із ними стоять родини, які приїхали після 2022 року. Вони по-різному говорять, мають різний досвід Церкви, різні очікування і навіть по-різному розуміють, якою повинна бути українська парафія в Америці.
Священник це бачить, мабуть, особливо добре. До тебе приходять люди різного віку і з дуже різними життєвими обставинами. Для одного ця церква пов’язана з усім його життям. Інший зайшов сюди вперше минулої неділі. Хтось шукає насамперед духовного життя, хтось українського середовища, хтось приводить дитину, бо хоче, щоб вона знала, звідки походить її родина. А хтось приходить тоді, коли в житті стало важко і просто більше немає куди піти.
Мені здається, що саме тут сьогодні є наше головне завдання. Не просто зберегти те, що було створене до нас, а зрозуміти, для кого існує ця парафія тепер. Якщо ми говоримо тільки про минуле, то можемо дуже гарно відсвяткувати 70 років, але це нічого не скаже про те, якою парафія буде через десять чи двадцять років.
Особливо думаю про дітей і молодих людей. Ми можемо навчити дитину кількох молитов, привести її посвятити паску, одягнути вишиванку на свято. Це все добре. Але значно важче зробити так, щоб, ставши дорослою, вона сама захотіла відкрити двері церкви. Не тому, що мама сказала, і не тому, що «так у нас прийнято». Це вже питання не програми чи заходів, а того, яке християнське середовище вона бачила біля себе.
Так само важливо не втратити людей старшого покоління. За багатьма речами, якими ми сьогодні користуємося, стоять роки їхньої праці. Часом ми бачимо готовий результат і не знаємо, скільки людей до нас вкладали в нього сили. Ювілей принаймні дає добру нагоду згадати їх і сказати про це вголос.
Останні роки додали парафії ще одну відповідальність. Війна в Україні перестала бути для нас далекою новиною. У наших людей там батьки, діти, брати, друзі. До Чикаго приїхали родини, які ще недавно взагалі не планували залишати Україну. Ми збираємо допомогу, підтримуємо військових, допомагаємо дітям і родинам, приймаємо нових людей.
Не все можемо зробити і не кожну проблему можемо вирішити, але для мене важливо, щоб людина знала: сюди можна прийти.
За ці роки парафія дуже змінилася і буде змінюватися далі. Я не думаю, що наше завдання — законсервувати її в тому вигляді, в якому вона була двадцять, сорок чи сімдесят років тому. Але є речі, які не повинні залежати від покоління: молитва, відповідальність одне за одного, нормальне людське ставлення і розуміння, що парафія не існує сама по собі. Хтось завжди мусить прийти, зробити, допомогти, підтримати.
Тому, думаючи про 70 років, я відчуваю насамперед вдячність. До священників, які служили тут перед нами. До людей, яких уже немає і чиї імена ми, можливо, навіть не всі знаємо. До тих, хто багато років залишається з парафією. І до тих, хто прийшов зовсім недавно та вже береться щось робити.
Сімдесят років — достатньо довгий час, щоб зрозуміти одну просту річ: жодне покоління не володіє парафією. Ми отримуємо її на певний час. І від того, як проживемо цей час ми, залежить, що отримають після нас.
Мабуть, саме про це я найбільше думаю в рік нашого 70-річчя.
