“Бо як тіло одне, але має багато членів, так і Христос” (1 Кор. 12:12).
Свято Воскресіння Христового – це не просто кульмінація церковного року. Це – початок нової історії, подих нового життя, свідчення того, що смерть подолано. І саме Свячене, як парафіяльне святкування на парафії святого Йосипа, стає містком між богослужбовим тріумфом храму і живим пульсом парафіяльної спільноти.
У цей день, коли Воскреслий Христос виходить назустріч людству, Його Церква не мовчить. Вона співає. Молиться. Єднається. Живе. І кожне серце, що вірить, – стає частиною цієї Пасхи.
Свячене на парафії святого Йосифа – це знак того, що Церква дихає. Що вона є живим тілом, яке має не лише серце, але й багато інших органів – спільнот, служінь, талантів, душ, що трудяться і моляться разом.
Цьогоріч Свячене почалося з найважливішого – з Божественної Літургії, де в Євхаристії ми зустріли Воскреслого не символічно, а дійсно. А потім ця зустріч продовжилася за святковим столом і на сцені – у слові, пісні, танці, дитячому сміху і щирих молитвах.
Це не був концерт. Це було дихання парафії, що славила Життя. Це були очі дітей, у яких відбивалась Небесна радість. Це були руки матерів, що тримають парафію молитвою. Це були голоси чоловіків, що стали опорою не лише в домі, але й у Церкві. Це були покоління, що тримаються разом – як жива ікона воскреслої України.
Усе це відбулося під молитвою та благословенням нашого пароха о. Миколи Бурядника та сотрудників, о.Андрія Делісандру, о.Богдана Налисника, о.протодиякона Марка Крутяка та отців-помічників. Символічно і глибоко – вони роздавали парафіянам освячені великодні яйця, як знак того, що Христос дарує нам не лише благословення, а й життя, яке ламає темряву.
Промовляючи до громади, отець Микола сказав:
“Свячене – це не просто святкова трапеза. Це – наше духовне торжество, пасхальне свідчення парафіяльної єдності, де кожна душа складає свою маленьку, але безцінну лепту у велику мозаїку Воскресіння.”
А також наголосив:
“Наша парафія – немов жива ріка, яка наповнюється тисячами крапель: школами українознавства а українського танцю, хоровими спільнотами, молодіжними рухами, молитвовними братствами та сестринствами.
І разом ми – одне Тіло Христове.”
І в момент найбільшої духовної тиші, яка лягла після цих слів, прозвучало:
“Бо що є Пасха, як не заклик оновити своє серце? Що є Воскресіння, як не заклик до справжнього життя – у любові, у жертві, у надії, у прощенні?”
У час, коли Україна обливається кров’ю, ми святкуємо не поверхову радість, а глибинну перемогу Життя над смертю. Бо Пасха – це не втеча від болю. Це – відповідь на нього. Христос воскрес не лише для апостолів. Він воскрес для всіх тих, хто сьогодні шукає світло у ночі. І тому ми співали. Молилися. Танцювали. Слухали. Діти, молодь, старші – усі були частиною одного тіла, яке називається Церквою.
Кожна спільнота нашої парафії, кожна родина, кожен служитель долучився до цієї мозаїки. Хтось – через пісню. Хтось – через приготування їжі. Хтось – через тишу молитви. А хтось – просто присутністю. І ця присутність була молитвою.
Особливою і глибоко зворушливою була присутність у нашому святковому зібранні захисників України – воїнів, які перебувають у Сполучених Штатах на лікуванні, реабілітації чи протезуванні. Їхня присутність – це мовчазне, але сильне свідчення жертовної любові. Вони прийшли не як гості, а як герої, що живуть серед нас, несучи на собі хрест війни і віри. Ми вдивлялися в їхні очі, і бачили там не лише біль, але й гідність. І разом із ними ми молилися за мир, за зцілення, за перемогу – і земну, і вічну
Свячене – це вдячність. Це коли ми згадуємо тих, хто був до нас. Тих, хто будував церкву. Тих, хто не на виду, але щодня служить. Це – подяка тим, хто працює в тіні, хто тримає парафію у щоденній праці та турботі. Це – молитва за наших старших парафіян, за наших дітей, за всіх, хто несе Церкву далі.
Це був час, де не виступи були головним, а внутрішній настрій:
– надія, що переможе;
– віра, що зростає в серці дитини;
– любов, що зшиває поранені частини тіла Церкви;
– Україна, яка стоїть з Хрестом у серці, а не лише з прапором у руках.
Пасха – це перемога. Але Свячене – це коли ця перемога стає сімейною. Коли парафія – як родина. І в цій родині немає зайвих. Є тільки свої.
На завершення отець Микола промовив:
“Не бійся! Я переміг світ!” (Ів. 16:33)
І додав:
“Нехай кожна спільнота нашої парафії відчує свою місію: бути не глядачем, а живим носієм світла Воскресіння – там, де є біль, там, де є зневіра, там, де так бракує надії.”
Свячене – це Пасха, продовжена в братерстві.
Свячене – це коли не стіни, а серця створюють храм.
Христос Воскрес! – Воістину Воскрес!
