У Страсному тижні Великий Четвер посідає особливе місце. Це день, коли Церква згадує одну з найглибших таїнственних подій в історії спасіння — Тайну Вечерю, під час якої Христос встановив Таїнство Євхаристії і Таїнство Священства. Саме цього вечора Ісус, зібравши учнів у горниці, «взяв хліб, благословив, переломив…» і сказав: «Це є Тіло Моє», а далі — «Робіть це на спомин про Мене». Так народилося служіння, яке триває вже понад дві тисячі років: служіння жертовної любові.
У цей день ми не просто згадуємо, ми торкаємось серця Христового служіння. Священик — це не просто той, хто «служить Літургію». Це — жива ікона Христа, що умиває ноги своїм учням, що не сидить на троні, а стоїть на колінах перед людським болем, гріхом, злом. Справжній пастир — це той, хто щоденно дозволяє, щоб через його руки, уста, серце — Христос доторкався до світу, годував його Своїм Тілом і прощав у Своєму Імені.
Але наскільки тяжко бути священиком у ХХІ столітті?
Священик сьогодні — на межі Світ змінився. Священик більше не є автоматично авторитетом. Він стає предметом критики, скепсису, навіть зневаги. У час інформаційного шуму і духовного голоду, від нього очікують одночасно бути богословом, психологом, адміністратором, педагогом, місіонером, порадником, волонтером, комунікатором. Священик має бути усім для всіх, часто залишаючи себе самого на поталу — непочутим, неприйнятим, неоціненим.
А якщо він справді прагне святості — його боротьба стає подвійною: із власною людською слабкістю та із байдужістю, гнівом, болем пастви. Йому треба тримати в руках Тіло Христове і водночас — руки солдата, матері, дитини, що в сльозах приходить до храму. Це хрест, якого не видно зовні.
Особливо глибоко це відчувається в контексті українського священства. Служити Богові — це одне. Але служити Богові в розіп’ятому народі — це зовсім інше. Кожна Літургія — це не лише Євхаристія, це молитва за мир, за зцілення, за воскресіння України. Український священик — це не тільки проповідник, це вояк духа, який молиться з пораненими, ховає загиблих, підтримує вдів, благословляє захисників і часто — мовчки плаче у вівтарі.
І водночас — він повинен нести надію, навіть коли сам зранений. Він — голос, що каже: «Христос воскресне — і разом з Ним воскресне наш народ!»
Чи підтримуємо ми своїх священиків? У день Великого Четверга варто запитати себе: чи ми молимось за своїх священників? Чи вміємо бачити в них не просто “людей у рясі”, а людей із серцем Христа? Бо справжній пастир не просто говорить про Бога — він живе Ним. А щоб жити Ним, потрібно жертвувати собою щодня.
Можливо, наші священники втомлені. Можливо, вони носять на собі тягар, про який навіть не говорять. Але цього Великого Четверга — день, коли Христос умив ноги учням і сказав: «Я дав вам приклад» — ми покликані також умивати ноги тим, хто умиває наші. Хоч би просто — молитвою, вдячністю, підтримкою.
Бо у кожному священникові — образ Того, Хто в цей день промовив: «Це є Тіло Моє, що за вас ламається».
