«Сприятливого часу я вислухав тебе, і в день спасіння я допоміг тобі. Ось тепер – час сприятливий, ось тепер – день спасіння.» (2Кор. 6:2)
Ми стоїмо на порозі Святого і Великого Посту, готуючись увійти в сорокавосьмиденний період духовного очищення, коли посилена покаянна молитва та стриманість стають нашими супутниками.
«Немає людини, яка не грішила б» (3Цар. 8:46) і «якщо говоримо, що не маємо гріха, – обманюємо самих себе, і істини немає в нас» (1Ін. 1:8). Кожен із нас, маючи власний життєвий досвід, усвідомлює, як сильно гріховні спокуси ослаблюють нашу волю, заманюють нас ілюзорними задоволеннями, спонукають до злих вчинків і відволікають від прямого шляху справжнього християнського життя, закладеного заповідями Господа.
Як часто, приділивши більше уваги власному моральному стану, ми могли б, з сумом згадуючи слова святого апостола Павла, сказати: «Не розумію, що роблю; бо не те вчиняю, що хочу, а те, що ненавиджу… В мені є бажання добра, але я не здатен його втілити; доброго, що прагну, не творю, а навпаки, зло, якого не бажаю, здійснюю» (Рим. 7:15, 18–19).
Ми також знаємо, що життя, сповнене гріха, не може співіснувати з блаженством спілкування з Богом. «Бог є світло, і в Ньому немає жодної темряви. Якщо ми стверджуємо, що маємо з Ним спілкування, а ходимо в темряві, то обманюємо самих себе і не діємо згідно з істинністю» (1Ін. 1:5–6). У вічному, небесному Єрусалимі, де сяють промені Сонця Правди, перебуватимуть ті, хто був викуплений і очищений Кров’ю Божественного Агнця, — вірні послідовники Божої волі, — ніколи не проникне нічого нечистого, і ніхто, хто живе з надмірною зухвалістю чи брехнею, не зможе увійти в Царство Небесне (Об’явл. 21:27).
У ті хвилини, коли дія просвітницької Божественної благодаті відкриває нам очі на істинний стан нашої душі, ми починаємо тверезо оцінювати свою поведінку та відчуваємо тяжкість власного стану. Саме тоді ми розуміємо, що нас знову і знову обдурює вічний ворог нашого спасіння — диявол, про якого святий апостол Петро застерігає: «Тверезіться, пильнуйте, тому що противник ваш диявол ходить, як лев рикаючий , шукаючи когось, кого би поглинути» (1Пет. 5:8).
З початку людської історії диявол обдурив наших прабатьків, обіцяючи їм незлічені знання і рівність з Богом, а замість цього кинув їх у ганебне рабство гріха, позбавивши їх блаженного безсмертя. І досі цей «вбивця людини від початку» (Ін. 8:44) не перестає обманювати нас своїми підступними та обманливими хитрощами. Вселяючи в нас самолюбні думки, підбурюючи гріховний настрій і спонукаючи до певних вчинків, він обіцяє нам радість і щастя, але насправді лиш спустошує наші душі, занурює в зневіру та розчарування, змушуючи нас відчувати муки й жахи пекла тут, на землі.
Однак проблема не лише в тому, що ми не завжди здатні розпізнати підступи ворога і стаємо беззахисними жертвами його хитрощів, а й у тому, що, розуміючи походження нападу, ми настільки мало чинимо опору гріховним спокусам, що практично не помічаємо дбайливо простягнутої Божої руки, яка завжди готова нас підтримати і витягти з пастки гріха.
Господь завжди готовий надати свою могутню допомогу, обдарувати нас «всякою благодаттю», щоб ми «були багатими на кожну добру справу» (2Кор. 9:8). Проте Він не рятує людину силою свого всемогутства — не піднімає когось насильно, як невільника до в’язниці, це було б недостойно Бога.
Як справедливо зазначає св. Єфрем Сирин «людина без Бога — ніщо». Але рятівна дія Божественної благодаті здійснюється лише тоді, коли ми самі докладаємо зусиль. Без власних зусиль ніхто не зможе врятуватися, адже Сам Господь і Спаситель наголошував: «Царство Небесне береться силою , і ті, хто вживає зусиль, здобувають його» (Мф. 11:12).
Можливо, хтось запитає: звідки нам, слабким і недолугим , брати ту силу для зустрічі з рятівною благодаттю Божою? Преподобний Макарій Єгипетський відповідає: «Хоча немовля не може нічого зробити і не здатне власними ногами дійти до матері, воно все ж рухається, кричить, плаче, шукаючи її; і мати, з милосердям, підходить, бере на руки, пестить і годує його». Те саме робить і Бог, який, люблячи людину, підтримує душу, що з усією силою прагне до Нього.
Отже, насамперед нам потрібно відчути наш духовно-моральний стан, усвідомити власну недостойність і непридатність для вічного життя в нинішньому вигляді, а також визнати нашу безвідповідальність перед Богом. Ми повинні відчути щирий смуток за Бога, який спонукає до постійного покаяння і рятівного очищення (2Кор. 7:10). Звертаючись у наступні дні Великого Посту до Господа з палким проханням, щоб Він поспішив нам на допомогу, прийняв наше покаяння і дарував здатність здійснювати «зі страхом і трепетом… свій порятунок» (Фил. 2:12), ми маємо уважно слухати всі настанови, що подає Свята Церква. Особливу увагу варто приділити хоча б окремим словам з молитви Єфрема Сирина.
«Господи та Владико життя мого! Духа млявості та недбайливослі , владолюбства і пустослівя відійми від мене»». Млявість(лінивство) і недбайливість — це дві могутні загрози, що стоять на нашому шляху до морального вдосконалення, і з якими ми повинні боротися, звертаючись до Господа на самому початку нашого покаянного шляху. Що означає «дух млявості, лінивства»? Це легковажне, безтурботне ставлення до власного життя, яке проявляється у марнотратстві того часу, який дарований нам Промислом Божим для мудрого влаштування нашого буття тут, на землі, та підготовки до прийдешнього вічного життя.
Колись одного старця, якому було сто років, запитали: «Скільки тобі років?» Він відповів: «П’ятдесят». Як таке може бути, якщо тобі близько ста? Старець пояснив: «Так, мені близько ста років, але п’ятдесят з них я не жив для душі і для Бога, не замислювався про душу чи вічність. Лише п’ятдесят років я присвятив служінню Богові і готував себе до смерті». Ці слова нагадують нам, що цінність життя не вимірюється кількістю прожитих років, а тим, як ми його прожили для душі. Якби кожного з нас запитати, скільки років ми провели для душі та вічності, відповіді були б різними: хтось скаже, що це був ще один, два чи три роки, а багато хто, можливо, визнає, що ще зовсім не почав жити справді.
«Живіть обережно, — каже святий апостол Павло, — пильнуйте час» (Еф. 5:15–16). Проте ми надто часто поводимося необачно, задаючи собі питання: «Як нам проводити час?» або «Як зробити його веселішим і цікавішим?» Лінивство і недбайливість є дуже небезпечними. Ми впадаємо у відчай навіть через найменші труднощі та невдачі в житті.
У сфері духовних переживань буває, що руки опускаються саме тоді, коли найбільше потрібна енергія для боротьби з важким гріхом. Ми втрачаємо надію, забуваючи, що існує суттєва різниця між тим, хто залишився у своїх гріхах, і тим, хто падає, але потім піднімається знову. Божественне Слово нагадує нам, що навіть праведник падає сім разів на день, але щоразу він встає, адже сила Божа підтримує його (Припов. 24:16).
Колись Юда вчинив тяжкий смертний гріх і потрапив у пастку диявола. Проте він не намагався розірвати ці диявольські мережі сльозами покаяння, які могли б розтопити зв’язки ворога нашого спасіння, і тому, не покаявшись, він поклав на себе руки і загинув. Натомість апостол Петро, який тричі зрікся свого Господа і Божественного Вчителя, одразу ж заплакав сльозами щирого покаяння. Ці сльози врятували його від загибелі, притягнувши до нього любов і благословення Христа Спасителя. Зміцнений благодаттю Духа Святого, Петро став найвидатнішим апостолом нашої Святої Церкви, носієм святості Господа. «Всі ми багато грішимо» (Як. 3:2). Ми грішимо й падаємо, але повинні не засмучуватися, а невтомно звертатися до рятівного покаяння.
Андрей Шептицький каже: «Якщо ти потерпів у боротьбі з гріховними спокусами, журися, але не відвертайся від Бога, не будь впертим; поспішай пом’якшити своє серце і привести його до покаяння. Падати неминуче, але після падіння слід підніматися… Господь наш подібний до матері, яка тримає дитину за руку і не покидає її, навіть коли вона часто спотикається та падає. Краще, ніж бездіяльна зневіра, набратися сил для нових подвигів, засвоївши з кожного падіння урок смирення і обачності, щоб уникати місць, де слизько і де падіння неминуче». І як молиться Єфрем Сирин: «Господи та Владико життя мого! Даруй мені зріти мої гріхи і не осуджувати брата мого».
Це третє й останнє прохання з молитви преподобного Єфрема Сирина нагадує нам, що кожен із нас має надійний засіб привернути до себе милість Божу, незважаючи на наші недоліки та всі гріховні вчинки.
Сьогодні Свята Церква згадує сумну подію вигнання наших прабатьків з раю. Багато пісенних творів цього дня відтворюють образ плачу праотця Адама, який через своє легковажне ставлення до Божої заповіді та надмірну віру в спокуси диявола втратив благословенну райську долю, що була джерелом життя та вічної радості. Плач Адама не є плачем відчаю, а плачем глибокого внутрішнього розпаду, щирого покаяння, що рятує, притягаючи милість і любов Божу.
Св.Силуан , описує плач Адама так: «Адам, знаючи насолоду Божої любові в раю, коли за свій гріх був вигнаний, гірко страждав і плакав з великим стогоном. Його душа мучилася від думки: ‘улюбленого Бога я образив’… Отже, кожна душа, що пізнала Бога Духом Святим, але потім втратила благодать, відчуває страждання, подібні до Адамових, і глибоко шкодує, коли ображає свого коханого Господа.»
Нехай ці священні покаянні почуття, у поєднанні з усвідомленням нашої недосконалості та власносудним ставленням до ближніх, проникнуть у наші душі протягом наступних днів Святого і Великого Посту. Нехай наші серця й вуха відкриються для чудових настанов, які дарує нам наша любляча Матір — Свята Церква, через незліченну кількість пісенних творів, молитов і прохань, зокрема через чудову молитву преподобного Єфрема Сирина. Нехай у наших серцях запалає вогонь рятівної любові до Небесного Отця, що чекає на наше покаяння, приймає смиренну молитву навіть митаря чи розсудливого розбійника і готовий поспішити назустріч своєму блудному, але тому, що кається сину.
