Ми звикли зневажати та засуджувати фарисея: нам здається, що сьогоднішнє Євангеліє дає нам на це право – ніби він засуджений Самим Христом. Але ми забуваємо, що гордовита праведність фарисея коштувала йому та подібним до нього людям дуже дорого. Це були люди подвигу та переконання; з коротких слів, сказаних про нього в Євангелії, ми дізнаємося, що він постить двічі на тиждень, тобто віддає Богові не лише те, що мав би віддавати за законом, а й більше, понад міру: він служить Богові своєю ревністю. Водночас він жертвує значну частину свого доходу нужденним, тобто звернений до людей своїм, хоч і суворим, подвигом життя. Тому не можна легковажно судити його. Фарисеї були людьми, готовими нести тягар свого подвигу; але цей подвиг розбивається об Божу правду тому, що з цього подвигу вони черпали усвідомлення якоїсь вдаваної праведності, але не досягали любові.
Ось він увійшов у храм, не зупинився біля порога, не згадав, що знаходиться в храмі Живого Бога, що немає творіння, яке може собі дозволити не впасти перед Ним у трепеті, у страсі, у любові. Він увійшов впевненим кроком і зайняв своє місце в храмі – бо він «має право» на це місце; він живе достойно, за правилами Церкви, і тому стоїть там, де, як йому здається, має право стояти.
Хіба це не страшно і не засуджуюче схоже на нас? Як часто ми знаємо, що маємо перед Богом і серед людей своє місце, і що є у нас місце не тільки у видимому храмі, а й у тому таємничому, невидимому храмі, яким є устрій світу, з трепетом зібраний навколо Живого Бога. Ми також часто думаємо: «Моє місце – тут, а його – там,” або “ я ж залишився в церкві, а він де?».
А «там» стояв чоловік, який за людським судом справді не мав жодного шляху наперед, в передні ряди праведників Божих. Він був збирачем податків, але яким же він був несхожим на сучасних! Він просто був прислужником римських окупантів, які поневолили ізраїльський народ, всіляко його утискали і шукали серед нього таких людей, які будуть лише займатися поборами, збирати їхню данину. І, звісно, таких людей всі ненавиділи, бо законом їхнього життя було здирництво, була жорстокість, була безжальність.
Але, очевидно, цей митар навчився чомусь у тому страшному, жорстокому житті, яке він вів серед собі подібних і серед жертв людського озлоблення. Він навчився того, що людина не виживе у страшному людському суспільстві, якщо хоча б на мить не зупиниться закон, якщо хоча б на мить не з’явиться жалість, милосердя. Якщо все буде йти за протоколом, якщо все буде робитися так, як по праву можна чинити, то жодна людина не вціліє.
І ось він став біля порога, знаючи, що за людською і Божою правдою він заслуговує на ту ж безжальну жорстокість, яку сам щодня застосовує; і він стояв там, б’ючи себе в груди, бо знав, що милосердя заслужити неможливо, – милосердя не заслуговується, його неможливо купити, неможливо бути гідним його – його можна лише випросити; воно може прийти як диво, як незбагненне, зовсім несподіване диво, коли праведність схиляється перед гріхом, коли милосердя раптово проривається там, де мала б проявитися правда – висока, безжальна правда. Він стоїть весь у своєму грісі, не сміючи увійти в область Божої правди, бо там для нього немає прощення, але стоїть біля порога, сподіваючись, що до краю цього храму, до краю праведності й через її край переллється милість, жалість, співчуття, милосердя, що з ним станеться незаслужене й неможливе.
І тому що він вірить у це, тому що життя його навчило саме цього – що стається неможливе, і лише неможливе робить людське життя можливим, – він стоїть, і до нього доходить Боже прощення.
Христос каже нам, що цей чоловік пішов додому більш виправданим, ніж інший.
А фарисей не був просто засуджений, бо до години смерті ще можна сподіватися на прощення, і він таки був праведним, був трудівником, він вкладав зусилля душі та тіла у свою праведність. Але вона, на жаль, була безплідною, з неї не висікалася навіть іскра співчуття та любові – і, однак, це була праведність… А неправедність отримала прощення…
Варто подумати над цим; подумати про те, по-перше, чи є ми хоча б фарисеями, чи є в нас взагалі якась правда, правда перед людьми – з правдиво безкорисливими добрими вчинками , правда перед Богом – тобто чи віддаємо ми Йому належне, те, на що Він просто має право? А потім поставимо перед собою питання: будучи позбавленими навіть праведності фарисея, чи не є ми такими ж, як і він, безлюбовними, безсердечними, мертвими душею?
Як ми дивимося на ближнього – у храмі, поза храмом, у житті, в сім’ї, на роботі, на вулиці, в інтернеті, всюди: на конкретного ближнього і на ближнього як частину суспільства? Як ми на них дивимося, як ми їх судимо, не маючи навіть опори в істинній, хоч і мертвій, праведності фарисея?
