«Встань, візьми ложе твоє і ходи.»
(Ів. 5:8)
Після Воскресіння Христового у недільних євангельських читаннях ми чули свідчення про ці події. Це були слова людей, які самі це пережили, бачили, чули і відчули. У наступні тижні Церква пропонує нам інші читання — про чудеса Господні.
Ми часто сприймаємо чудо як щось надзвичайне, таке, що ніби не вписується у звичний порядок життя. Щось незрозуміле і неосяжне для людського розуму. Але насправді суть чуда інша. Чудо — це повернення до правдивого стану речей, до тієї гармонії, яка існувала від початку між Богом і світом. Ця гармонія була зруйнована через гріх і далі руйнується нашою віддаленістю від Бога.
У Євангелії ми бачимо розслабленого, який багато років лежить біля купелі й чекає на зцілення. На запитання Христа він відповідає просто і з болем:
«Не маю людини, яка допомогла б мені увійти у воду, коли вона збурюється; щоразу хтось інший випереджає мене».
Ці слова дуже точно передають стан багатьох людей сьогодні. Довкола є люди, є рух, є життя — але бракує справжньої присутності. Немає того, хто зупиниться, подивиться уважно, відчує, підтримає. Людей багато, але людяності мало.
І це відчувається навіть у простих речах. Буває, що людина дивиться на тебе, слухає, навіть киває — але погляд ніби проходить повз. Вона поруч тілом, але думками десь далеко: у телефоні, у повідомленнях, у своїх турботах. І ти це відчуваєш. У якийсь момент уже не хочеться нічим ділитися, бо розумієш — тебе насправді не чують.
І зовсім інакше, коли поруч людина, яка відкладає телефон, не відволікається, дивиться в очі і справді слухає. Тоді з’являється простір довіри. Тоді хочеться говорити. Тоді відчуваєш: ти не сам.
Можна навіть зробити простий крок — невеликий експеримент. Звернути увагу, як до нас ставляться інші. І ще більше — як ми самі ставимося до тих, хто поруч. Чи вміємо бути присутніми? Чи здатні хоча б на кілька хвилин відкласти телефон, не тягнутися до нього постійно, а іноді навіть не діставати його взагалі — залишити в сумці? Бо саме це часто і є показником того, наскільки важлива для нас людина поруч і наскільки ми важливі для неї.
Але Євангеліє показує нам і інший образ. Є людина, яка сама не має сили підвестися. Є людина, яка вже, можливо, втратила надію. І поруч є друзі, які несуть його до Христа. Вони не сперечаються та не відкладають. Вони вірять — навіть тоді, коли сам хворий не має цієї віри. І Христос бачить їхню віру.
Це дуже важливо для нас. Бо іноді людина сама не може повірити — ні в чудо, ні в зміни, ні навіть у те, що її життя може бути іншим. Але поруч можуть бути ті, хто вірить за неї. Хто підтримує, хто не відступає, хто несе її своїм терпінням, молитвою та присутністю.
Так само і сьогодні. Ми можемо не мати відповіді на все, можемо сумніватися, але ми не маємо права втратити здатність підтримувати одне одного. Вірити не тільки за себе, але й за тих, хто поруч. Вірити в зцілення — душевне і тілесне. Вірити в переміну життя. Вірити в перемогу добра там, де здається, що темрява сильніша.
І навіть більше — вірити в те, що правда і життя переможуть. Вірити в свою землю, у свій народ, у те, що Бог не залишає. Бо віра — це не лише особисте пережиття. Це також відповідальність одне за одного.
У повсякденному житті ще якось можна пояснити байдужість: кожен зайнятий своїми справами, своїми труднощами, своїм ритмом. Але в Церкві це виглядає інакше. Бо Церква — це місце, де людина має зустріти любов. Якщо її там немає, залишається лише зовнішній вигляд, який не притягує, а відштовхує.
Саме тому ми бачимо, як храми порожніють, як молодь віддаляється, як люди шукають щось інше. Вони не знаходять того, що очікують — живого тепла і прийняття. У тому місці, де кожен мав би відчути, що його бачать і приймають, цього часто бракує.
Є простий приклад. Коли одного чоловіка запитали, чому він ходить до церкви і чи все розуміє, він відповів, що не все. Але приходить він туди, бо це єдине місце, де говорять про любов і де до нього ставляться з любов’ю.
На цьому тримається Церква. Саме це принесли апостоли — звістку про те, що кожна людина дорога Богові, що кожен є Ним люблений. Вони не лише говорили про це, вони так жили.
Євангеліє ставить перед нами просте, але непросте питання: чи є ми такими людьми один для одного? Чи можемо ми бути тими, на кого можна спертися? Чи готові ми бачити і чути тих, хто поруч?
Ми часто відчуваємо, що любов у нашому житті стала слабшою. Ми закриваємося, віддаляємося, звикаємо жити кожен сам по собі. І через це навколо нас з’являється порожнеча.
Любов не завжди приходить як почуття. Але вона починається з рішення. З конкретного вибору — бути уважним, не пройти повз, підтримати, сказати добре слово, проявити милосердя. Це те, що доступне кожному.
Христос говорить дуже прямо: якщо ми Його любимо — будемо жити за Його словом. І тоді Бог буде присутній у житті людини не десь далеко, а реально, живо.
Тоді поступово змінюється все: думки, серце, ставлення до людей. Любов перестає бути ідеєю і стає способом життя.
Починати можна з малого. З простого людського ставлення. З готовності бути поруч. Іноді це означає стати тією людиною, якої комусь бракує. Саме так формується справжня церковна спільнота — жива, відкрита, здатна нести світло іншим.
Допоможи нам, Господи, бути справжньою Церквою, а не лише її виглядом. Амінь.
