Християнські традиції в Україні сягають своїм корінням ще 10 століття. Сьогодні в Україні діють понад 22 тис. релігійних спільнот і приблизно 80 різних християнських церков, так само як інших релігій. На жаль, політика атеїзму в радянські часи не минула безслідно: багато українців сьогодні не належать до жодної церкви внаслідок тієї духовної порожнечі, яку більшовицький режим залишив по собі на теренах східної Європи.

Прийняття християнства і напруження між Сходом і Заходом

У 988 році Князь Володимир Великий зробив християнство у його візантійському обряді державною релігією своєї країни – Київської Русі. Ця подія відбулася перед Великою Церковною Схизмою 1054 року, яка розділила християн на східних і західних. Київська церква успадкувала традиції Візантійського Сходу і була частиною Константинопольського Патріархату. Проте одночасно вона залишалася у повному сопричасті з латинським заходом і його патріархом, Папою Римським.

Хоча у Константинополя з Римом були свої суперечності, Київська духовна еліта намагалася зробити все можливе для християнської єдності. Представники Руси-України брали участь у західних соборах, зокрема, у Ліонському (1418) та Констанцькому (1418). Ісидор, Митрополит Київський, навіть виступив одним з авторів Флорентійської унії (1439).

У той час як Київська митрополія докладала всіх зусиль, щоб зберегти єдність, на північ від Києва, у Москві з’явилася інша. Московська церква відмовилася підписати Флорентійську унію і відділилася від стародавньої Київської митрополії, оголосивши автокефалію (самоуправління) у 1448 році. У 1589 році скориставшись тим, що Константинополь і з ним грецьке православ’я підпало під турецьке панування, Московська церква утвердила себе як патріархат.

Єдність з Римом у 1596 і поділ самої України на захід і схід

Київська церква одночасно була ослаблена протестантською реформацією і оновленим католицизмом того часу, і також переживала глибоку внутрішню кризу. Синод вирішив перейти під юрисдикцію Риму. Традиційний східний обряд Київської церкви було збережено і при цьому гарантувалося, що її етнічна, культурна і духовна спадщина буде мати право на вільне існування. Усі ці наміри були підтверджені на Берестейському Соборі у 1596 році, що стало початком заснування української греко-католицької церкви як релігійного утворення.

Утім, деякі ієрархи і вірні Київської церкви наполягали на тому, аби залишитися під юрисдикцією Константинопольського Патріархату. Скориставшись внутрішніми суперечками, Москва перебрала вплив і контроль над центральною і східною частиною України у 1654 році. Незабаром православна Київська Митрополія опинилася під владою Московського Патріархату (1686). У міру зростання царської імперії, вона застосовувала репресивні методи щодо греко-католиків і змушувала їх “переходити” у російське православ’я (1772, 1795, 1839, 1876). Внаслідок цих репресій, загинули всім нам відомі Пратулинські мученики.

Православне духовенство і миряни в Україні були незадоволені тісним зв’язком російської церкви з державою. Українофільські рухи активно почали зароджуватися зразу після Російської революції 1917 року, які переросли у рух за отримання українською православною церквою статусу автокефалії. Проте, спроби проголошення автокефалії у 1920-х і 1940-х роках були жорстоко придушені радянською владою.

Польське і австрійське панування у Західній Україні

Під час підписання Берестейської Унії Україна перебувала у складі Польсько-Литовського Князівства, а західна Україна залишилася там і після Унії. Церква відігравала провідну роль у збереженні культурної і релігійної свободи українського населення на західних теренах. Після того, як західно-українські землі підпали під контроль Австрії, імперський уряд Габзбурґів усіляко сприяв і підтримував греко-католицьку церкву.

На початку 20 століття греко-католицька церква у Галичині була благословенна зразковим проводом Митрополита Андрея Шептицького (1901-1944). Він залишався духовним лідером впродовж двох світових воєн і змін сімох політичних режимів, включно з нацистським і совєтським. Його невтомна пасторальна праця, захист прав його народу, його благодійна і екуменічна діяльність сприяли тому, що церква стала впливовою соціальною інституцією у західній Україні.

“Спадщина” тоталітаризму – Україна у 20 столітті

20 століття для України було трагічним, адже воно стало епохою терору і насилля, яке мало тяжкі наслідки, особливо у контексті розвитку релігійного життя сучасної України. За приблизними оцінками близько 17 мільйонів українців загинуло насильницькою смертю у 20 столітті. Найтрагічнішим у цьому всьому є навіть не те, що люди загинули внаслідок воєн чи конфліктів, але через утопічні ідеї перебудови світу.

Війна, оголошена релігії, стала ідеологією комуністичного режиму, який не шкодував на це зусиль. Церковні будівлі були зруйновані, спалені, осквернені; священики і вірні православної, католицької та інших церков були вбиті, заарештовані і депортовані на Сибір до ГУЛАГів; церковні спільноти були часто переслідувані і загнані в підпілля або повністю знищені. І українська автокефальна православна церква на початку 30-х рр. і українська греко-католицька церква у 1946 році в Галичині і 1949 році у Закарпатті були ліквідовані. Римо-католицька і протестантська церкви вижили лише як горстка церков, за якими дуже пильно стежили.

Навіть діяльність російської православної церкви (яка функціонувала як державна церква) була обмежена і часто супроводжувалася проникненням в неї радянських спецслужб. Духовний вакуум зростав, поглиблюючи деморалізацію суспільства.

З настанням кризи радянської влади у 1980-х, процес придушення церкви зупинився. Колись заборонена українська греко-католицька церква з’явилася з підпілля, а також відродилися спільноти української автокефальної православної церкви у 1989 році. Декларація незалежності України у 1991 році створила новий контекст для діяльності всієї церкви на цій території. Таким чином, реліґійна свобода в Україні відкрила шлях релігійному плюралізму.

Візантійський церковний архітектурний стиль і його особливості

Східна Церковна традиція, як ми її знаємо сьогодні, виникла з початком християнства. Проте, у ній присутні кілька характерних рис, які залишаються незмінними протягом тисячоліть, ще з часів перед народженням Христа.

Усю глибину східно-християнської духовності найкраще можна побачити у її “кольоровомy” символізмі – символізмі, який корінням сягає культури, традиції і особливо історії. Церковна споруда є чи не найголовнішим прикладом візантійського символізму, більшу частину якого, на жаль, було втрачено протягом минулого тисячоліття. Сучасна церковна будівля складається з “міксу” архітектурних стилів ще від часів стародавніх гебрейських храмів в Єрусалимі і старозавітних синагог – до форумів і місць зібрань греків і римлян.

Візантійська церковна споруда складається з трьох основних частин: притвор, нава і святилище, які є важливими в однаковій мірі.

Притвор

Ми починаємо з притвору, іншими словами, вестибюлю церкви. Притвор служить проходом до нави, і є місцем, де вірні готуються взяти участь у спільній молитві перед лицем Бога, залишаючи всі земні турботи позаду, щоб нічого їм не заважало мати прямий зв’язок з Ним. Якщо хтось увійде до нави неприготованим, тоді йому буде важко прийняти і зрозуміти небесну тайну церкви.

Пам’ятаймо, що символічно притвор є земним, тоді як нава – це ворота до царства небесного. Притвор є невід’ємною частиною візантійського богослужіння. Хрещення, одруження, похорони – усі богослужіння починаються у притворі і потім переходять до нави.

Нава

Коли ми входимо до нави, ми покидаємо землю і нас відразу переповнює незмірна кількість відчуттів. Ми стаємо учасниками абсолютно дивовижної присутності Бога, залишаючи свої земні тіла десь позаду, самі перебуваємо в стані якогось чуттєвого перенасичення. Очі втішаються кольоровими іконами, ніс вдихає запах ладану, вуха слухають чудовий літургійний спів, ми доторкаємося до ікон і цілуємо їх, приймаємо святу Євхаристію – усі дари від нашого Творця, аби краще досвідчити Його.

На відміну від архітектури римо-католицьких і протестантських церков, чиї шпилі і вежі змушують очі дивитися вгору, як на символ неба, якого ще треба досягти, архітектура візантійських церков складається з бань і циліндричних форм, захоплюючи нас божественною красою, до споглядання якої усіх було запрошено ще з часів Христового Воскресіння.

Оскільки в наві ми збираємося в Христовім тілі , купол вгорі має зображення ікони Христа Пантократора, Всемогутнього Господа Творця, що є зображенням голови, а не тіла.

Навколо Христа Пантократора є чотири Євангелисти, кожен з яких розміщений по чотири сторони церкви – бо є чотири сторони світу – ті самі сторони, куди поширилося слово Боже.

З центру купола звисає вишукане панікадило (світильник), що репрезентує Христа – “світла світу” . Навколо панікадила є, так звана, “корона”, на якій зображено два ряди ікон – одні повернуті назовні до світла, інші – навпаки всередину. Ікони, що повернуті до середини – це пророки Старого Заповіту, які проповідували прихід Христа, але ніколи не змогли його побачити, отже тепер вони навічно купаються в його світлі. Ікони, що повернуті назовні, зображають апостолів і учнів, які були покликані йти у світ навчати народи.

Традиційно нава є рівносторонньою за формою, на підтвердження того, що спільна молитва є основою нашої віри. Ми збираємося у центрі церкви лицем до сходу; сонця, що сходить; сонця, яке дало нам світло світу: Сина Божого.

Саме тут, посередині церкви, під пильним оком Христа Пантократора, серед вірних, відбуваються основні сакраментальні речі – тут виголошують Євангеліє, причащають, дають клятву вірності в подружжі, охрещують дітей, відправляють заупокійні служби та інші важливі обряди.

У наві ми бачимо міріади ікон – ікони святих, пророків, апостолів і мучеників. Вони моляться з нами повсякчас. Тут людина відчуває наче вона оточена Богом і багатьма святими. Навіть, якщо у церкві немає багато людей, вона все одно повна. Передчуття неба є важливим, адже воно дає нам енергію продовжувати нашу щоденну духовну подорож.

У наві, де ми містично перетворюємося на Тіло Христове, де ми зміцнюємо сили для духовної подорожі, завдяки іконам, спільноті, слову Божому і Євхаристії, наша увага прикута до іконостасу і того, що поза ним.

Святилище

Третя частина церкви – святилище. Воно відокремлене від нави іконостасом. Хоча святилище є втіленням самого неба, попри це, ні воно, ні люди, які там прислуговують не є досконалими – тому воно репрезентує досконалість царства небесного, яке лише має прийти. Дотримуючись вчень святих отців Церкви, ми віримо, що царство є тут з нами, але його повна реалізація ще не відбулася. Ікони Христа, Матері Божої і святих на іконостасі стоять на межі між небом і землею, повернуті лицем до людей, щоб подати їм знак у їхній мандрівці.

Іконостаси можуть бути різної форми і розмірів. Деякі – з одним або двома ярусами, як на знимці, інші можуть мати багато ярусів, прикрашених різними іконами, що як вежі, сягають до стелі.

Саме розміщення ікон часто змінювалося впродовж століть, проте певна послідовність збереглася і її дотримання є важливим. Матір Божа сидить зліва, тоді, як Ікона Ісуса Христа є справа, де йому і належить бути – по праву сторону Його Отця. Зазвичай, саме тут перед іконою Христа ми просимо прощення наших гріхів перед священиком… і самим Богом. Посередині іконостасу є Царські Ворота з іконами чотирьох євангелистів, як нагадування, що їхні слова є ключем до Царства Божого. Дияконські Ворота розташовані на півночі і півдні Царських воріт. Північні ворота використовуються священиком під час літургії, як вихід зі святилища, або двері для того, щоб покликати людей до раю через них. Південні двері використовуються як вхід до святилища під час літургії. Архангел Михаїл з мечем у руці стоїть на сторожі цих дверей, не для того, щоб боронити їх від тих, хто хоче ввійти до раю нечесним шляхом, а радше, щоб, як ангел-хоронитель, проторувати шлях для тих, хто хоче увійти.

Іконостас вперше використовувався в гебрейському Храмі у Єрусалимі, як заслона, що відокремлювала вірних від містичного Ковчегу Завіту. Хоча іконостас значно еволюціонував і зараз виконує трохи іншу функцію, він все ще символічно приховує таємницю незбагненності неба. Проте, під час літургії двері до неба відчинені, щоб ми могли тишком подивитися на царство Боже, а особливо під час Паски їх тримають відкритими, на знак того, що Христос переміг смерть і дав нам можливість потрапити до неба.

Отримавши силу від зустрічі з небом, тепер ми можемо повернутися до світу повсякденних мирських справ, який ми покинули на початку цієї мандрівки. Ми повертаємося і ділимося Доброю новиною Христа з іншими, будуючи з любов’ю, прощенням, співчуттям, справедливістю і радістю царство Боже на землі.

Початок

“На славу Божу і майбутніх поколінь” – ці слова, викарбувані на гранітному камені церкви святого Йосифа Обручника, засвідчують нам той дух і натхнення невеличкої групи українців греко-католиків, що проживали на Північно-західному боці Чикаго більш, ніж шістдесят років тому. Під проводом отця Йосипа Шарія, вірні намагалися багато років збудувати нову українську релігійну інституцію. Їхні зусилля увінчалися успіхом, а мрія – збудувати найгарнішу українську церкву в Америці була реалізована.

Честь створення нової парафії належить на той час 29-річному отцю Йосипу Шарію, який 12 серпня 1956 року відслужив свою першу Літургію у римо-католицькій церкві св. Бенедикта. Організаційний комітет зустрівся в наступного вечора у будинку сім’ї Здеблик. На той час були присутніми сім’ї Ґавалюх, Гавалик, Марінофф, Савків і Кузьма. Наступної неділі кількість парафіяльних сімей зросла до понад шістдесят, які після літургії вирішили назвати церкву на честь св. Йосипа, покровителя християнської родини, і святкувати за григоріанським календарем. На третю неділю, 29 серпня 1956 року, парафія чисельно збільшилася настільки, що було вирішено відправляти літургії у приміщенні старшої школи св. Патрика, де і вирувало парафіяльне життя аж до 1958 року.

На кінець 1957 року, на зібрані гроші парафіяни придбали чотири земельні ділянки для будівництва нової церкви. Ця територія охоплювала понад 80 акрів і розташовувалася на перехресті між вулицями Cumberland i Foster, East River Road і Argyle. Призначення ще одної ділянки було для розвитку нової української околиці. п. І. Подній був відповідальним за планування і розподіл земельних ділянок і власності.

13 квітня 1958 року землю було освячено, будівництво церкви і релігійного центру для громади розпочалося, яке завершилося 2 листопада 1958 року. Саме тоді парафіяни вперше змогли молитися у своїй власній церкві.

У 1959 році парафіяни збудували іконостас у традиційному візантійському стилі, який зараз стоїть у церковній каплиці на честь св. Параскеви. Останню Святу Літургію у старій будівлі церкви було відслужено 20 березня 1977 року.

Будівництво храму

Із зростанням чисельності парафіян, виникла потреба у новій, великій церкві. Було вирішено розпочати будівництво, яке офіційно взяло свій відлік 1 жовтня 1975 року. На розгляд було висунуто 32 проектні пропозиції, з яких найкращим було визнано проект Зенона Мазуркевича. Єпископ Ярослав Ґабро схвалив проект і 6 квітня 1975 року освятив землю для будівництва. Роком пізніше, Патріарх Йосип Сліпий відвідав парафію і освятив фундамент нової церкви.

Згодом 26 грудня 1976 року єпископ Ґабро освятив два наріжних камені, які разом з важливими документами та іншими цінними артефактами, що стосувалися будівництва, були вмуровані в стіну церкви. Серед них – і шматок вугілля з Донбасу, і камінь з берегів Дніпра.

Першу Літургію у новій церкві парафіяни відсвяткували 1 листопада 1976 року в наміренні Беатифікації Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького.

Друга половина золотих років принесла багато змін і водночас стала періодом процвітання парафії. У 1983 році, парох Преп. Др. Андрій Чировський замінив оригінальне кришталеве панікадило на традиційне, у візантійському стилі. Одночасно з цим розпочався довготривалий, але важливий процес розпису церкви. На жаль, через непереборні обставини він так тоді і не завершився. У 1988 році завдяки щедрій пожертві сім’ї Подлуських, у церкві був встановлений іконостас.

З 1985 по 1987 рік парохом церкви св. Йосифа було призначено о. Михайла Кузьму. У 1988 році на честь тисячоліття хрещення Русі-України, під проводом пароха о. Вільяма Білинського, парафія св. Йосифа збудувала новий будинок для парафіяльних священиків на захід від ґротто. Окрім того, будівля старої церкви була трансформована в офісні приміщення, шкільні класи і філіал кредитної спілки “Самопоміч”. Щорічний парафіяльний карнавал і надалі залишався популярним серед парафіян, так само як і щотижнева гра бінґо.

У 1989 році о. Тома Ґлинн приєднався до парафії як отець-сотрудник.

Нова генерація

На початку літа 1995 року відбулися зміни. О. Білинський пішов на пенсію і йому на зміну був призначений о. Павло Гайда, який приїхав разом з дружиною і двома дітьми. Щорічні карнавали змінилися щорічними пікніками. Протягом наступних років голі бетонні стіни в церкві були розписані і золоті бані були наново покриті кольором. Щорічні танці на Новий Рік були однією з найочікуваніших подій серед парафіян; було відроджено діяльність молодіжної групи Кирила і Методія, а також створено велике вівтарне братство. У літургійному аспекті, церква почала відроджувати традиційні Богослужіння, такі як Літургія Передосвячених Дарів, панахида замість похоронної служби. За цей час парафія мала честь бути організатором кількох заходів екуменічного характеру, а саме, у 2000 році тут було проведено щорічну Єпархіальну конференцію, у 2006 році відбулася зустріч східних католицьких церков. З того часу парафія отримала назву “Гостинна парафія” i почала святкувати релігійні свята ще і за юліанським календарем, аби відповідати на зростаючу потребу в молитві нової хвилі емігрантів з України, що оселялися на північно-західній околиці міста Чикаго.

У січні 2008 року, після раптової трагічної смерті о. Павла Гайди, парафія прийняла нового (теперішнього) пароха – о. Миколу Бурядника з дружиною і сином. Під керівництвом о. Миколи, парафія і надалі продовжує зростати, де лише щорічна кількість весіль і хрестин збільшилася чи не втричі. Парафіяльний пікнік перетворився у щорічний дводенний фестиваль Юктоберфест, продовжується процес розпису стін церкви, який розпочався більш, ніж 25 років тому. Мозаїка ґротто, яка зображує Гошівську матір Божу, була теж відреставрована і освячена Блаженнішим Святославом Шевчуком під час його першого візиту до Чикаго.

У 2009 році до парафії приєднався і розпочав своє служіння, як отець-сотрудник, о. Володимир Кушнір разом з дружиною і дочкою, який теж докладає чимало зусиль і серця для її процвітання.

У лоні парафії діють багато організацій, як українська суботня школа “Рідна школа”, хори “Херувим” та “Ірмос”, театри “Homin”, “Диво”, Школа Бойового Гопака, школа танцю “Вишиванка”, молодіжне товариство ім. Кирила і Методія, біблійна група, товариство старших паарфіян “Дух святого Йосипа”, які докладаються до духовного зростання нової ґенерації і не забувають про своє українське коріння.

Нікео-Константинопольський символ віри, (AD 325, 381), також відомий під назвою Символ Віри, який складається з 12 статей і є коротким підсумком того, у що ми віримо як християни. Символ віри був написаний на двох Екуменічних Соборах, а це означає, що присутніми були представники всієї церкви, які і мали на меті дати нам цей дороговказ віри.

Кожну фразу Символу Віри було зважено і обговорено, і врешті записано так, що якщо ми, читаючи її, не погоджуємося хоча би з одним з пунктів, тоді ми не можемо вважати себе християнами.

• Вірую в Єдиного Бога, Отця, Вседержителя, Творця неба і землі і всього видимого і невидимого.
• І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, єдинородного, від Отця рожденного перед усіма віками.
• Світло від світла, Бога істинного від Бога істинного, рожденного, несотворенного, єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося.
• Він задля нас людей і нашого ради спасіння зійшов із небес, і воплотився з Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком.
• І був розп’ятий за нас за Понтія Пилата, і страждав, і був похований.
• І воскрес у третій день, згідно з Писанням.
• І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця.
• І вдруге прийде судити живих і мертвих, а Його царству не буде кінця.
• І в Духа Святого, Господа животворного, що від Отця ісходить; що з Отцем і Сином рівнопоклоняємий і рівнославимий, що говорив через пророків.
• В єдину, святу соборну й апостольську Церкву.
• Ісповідую одне хрещення на відпущення гріхів.
• Очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. Амінь.

Згідно з першою статтею Берестейської Унії – документом 1595 року, що засвідчував возз’єднання Української Православної Церкви зі Святим Престолом – Церква відразу ж відхилила слово “filioloque” [… і Сина] (що Святий Дух виходить з обох джерел – Отця і Сина) у Нікейському Символі:

“Тому, що між людьми Римської Церкви і грецької віри є спір про походження Св. Духа, що дуже перешкоджає з’єдиненню,… вимагаємо: щоб нас не примушувано до іншого віровизнання, а тільки… що Св. Дух не з двох початків, ані подвійним походженням, але з одного початку, немов із джерела, від Отця через Сина походить.”