Великий піст — це особливий час духовної дороги. Це не лише період стримання від їжі чи зовнішнього подвигу, але передусім час внутрішнього очищення серця, час боротьби людини з власними пристрастями та слабкостями.
У четвертий тиждень Великого посту Свята Церква згадує одного з великих учителів духовного життя — преподобного Івана Ліствичника, автора відомого аскетичного твору «Ліствиця». Ця книга стала одним із найглибших духовних дороговказів для багатьох поколінь християн.
Чому саме йому Церква присвячує цю неділю посту? Адже святих безліч. Та Церква вибирає лише кількох, щоб поставити їх перед нами як особливий приклад у цей святий час духовної боротьби. Таємниця відповіді полягає у тому, що преподобний Іван залишив нам опис духовної дороги, якою сам пройшов у своєму житті — духовної ліствиці, сходами якої людина піднімається до Бога.
Преподобний Іван Ліствичник жив у VI столітті. З юних літ він присвятив себе служінню Богові. Його життя проходило у молитві, пості, тиші та послуху. Спочатку він довгі роки перебував під духовним керівництвом досвідченого старця, а згодом сам став наставником для багатьох монахів. Завдяки тривалому духовному подвигу він досяг великої духовної зрілості.
Саме з цього досвіду і народилася його знаменита книга «Ліствиця». У ній преподобний Іван пояснює головне питання духовного життя: як людині, обтяженій гріхами, очиститися і знову поєднатися з Богом.
Назва книги не випадкова. Слово «ліствиця» означає сходи або драбину. Цей образ бере початок ще зі Святого Письма. У Старому Завіті праотець Яків бачив у сні сходи, що з’єднували землю і небо, по яких сходили і піднімалися ангели Божі.
Для преподобного Івана ці сходи стали символом духовного життя. Людина не може одним кроком піднятися до духовної досконалості. Вона піднімається поступово, сходинка за сходинкою, через боротьбу, терпіння і молитву.
Саме тому «Ліствиця» нагадує нам важливу істину: у духовному житті немає різких стрибків. Є тільки поступове зростання. І якщо людина намагається перескочити через сходинки, вона ризикує впасти.
Святий Іван говорить, що духовне життя — це постійна боротьба. Але ця боротьба відбувається не зовні, а в серці людини.
Святе Письмо говорить:
«Гріх на порозі чигає, але ти мусиш над ним панувати» (Бут. 4:7).
Серце людини — це місце, де народжуються думки, бажання і наміри. Саме тут починається боротьба між добром і злом.
Отці пустелі називали думки словом «логісмої» — помисли. Помисел — це перший рух думки, який входить у серце людини. Сам по собі помисел ще не є гріхом. Але якщо людина починає з ним розмовляти, погоджується з ним, тоді він поступово перетворюється на гріх.
Саме тому святі Отці навчали: потрібно боротися з помислом на самому початку, поки він ще не укорінився у серці.
У духовному досвіді Церкви виділяють вісім головних пристрастей, які є корінням багатьох інших гріхів.
Першою пристрастю є обжерливість — надмірна прив’язаність до їжі і тілесних задоволень. Їжа сама по собі не є гріхом, але коли людина починає шукати лише насолоди, вона поступово втрачає духовну свободу.
Другою пристрастю є розпуста — невпорядковане прагнення тілесної насолоди. Ця пристрасть особливо небезпечна тим, що може жити у думках людини навіть тоді, коли вона намагається уникати зовнішнього гріха.
Третьою пристрастю є срібролюбство — любов до грошей і матеріальних благ. Людина починає покладати свою надію не на Бога, а на земні речі.
Четверта пристрасть — смуток, який виникає тоді, коли людина не отримує того, чого бажає. Такий смуток може поступово перерости у відчай.
П’ятою пристрастю є гнів — внутрішня злість, образа, злопам’ятність. Навіть якщо гнів не проявляється зовні, він може руйнувати серце людини.
Шоста пристрасть — нудьга, або акедія. Це особливий стан духовної втоми, коли людині стає важко молитися, працювати над собою і вона втрачає духовну ревність.
Сьомою пристрастю є марнославство — прагнення людської похвали, бажання виглядати добрим в очах інших.
І нарешті восьма — гордість, яку святі Отці називали найнебезпечнішою пристрастю. Горда людина починає покладатися лише на себе і поступово віддаляється від Бога.
Преподобний Іван Ліствичник говорить:
«Гордість — це відречення від Бога і корінь усіх гріхів».
Отці пустелі також порівнювали пристрасті зі змією. У змії є голова і тіло. Так само у кожної людини є одна пристрасть, яка найбільше керує її життям. Якщо перемогти цю головну пристрасть, інші слабкості поступово втратять свою силу.
Святий Іван говорить:
«Переможи головну пристрасть — і переможеш багато інших».
Проте духовне життя не обмежується лише боротьбою з гріхом. Отці пустелі наголошували, що недостатньо лише викорінити пристрасті. Потрібно також засіяти чесноти.
Якщо людина очищає своє серце від гріха, але не наповнює його добром, старі пристрасті можуть повернутися знову.
Тому християнин покликаний розвивати чесноти: смирення, терпіння, лагідність, милосердя, любов і молитву.
Святий Іван Ліствичник пише:
«Смирення — це безіменна благодать душі, ім’я якої знають тільки ті, хто її пізнав досвідом».
Молитва займає центральне місце у духовному житті.
Святий говорить:
«Молитва за своєю природою є єднанням людини з Богом».
Саме через молитву людина отримує силу підніматися духовними сходами.
Таким чином, духовне життя є дорогою сходження до Бога. Кожна перемога над пристрастю — це нова сходинка духовної ліствиці. Кожна чеснота — це ще один крок до святості.
Саме тому у середині Великого посту Церква нагадує нам про преподобного Івана Ліствичника. Його життя і його книга навчають нас, що шлях до Бога відкритий кожній людині. Бо жодна людина не є настільки грішною, щоб не могла почати підніматися духовними сходами. І водночас ніхто не є настільки досконалим, щоб не потребувати ще одного кроку до Бога.
Тому Великий піст — це час, коли кожен із нас може зробити цей крок. Крок покаяння, крок молитви, крок внутрішньої боротьби.
І тоді, сходинка за сходинкою, людина піднімається духовною ліствицею — від темряви до світла, від гріха до свободи, від землі до Неба.
