І ось тепер, коли різдвяні свята тихо добігають кінця, коли з храму зникають останні колядки, а вертепи складають свої костюми, настає особливий момент — час тиші і підсумків. Час подивитися назад і побачити, чим насправді жила наша парафія у ці святі дні.
Це був час багатьох зустрічей, святкувань, вертепів, спільної молитви і благодійних ініціатив. У різний спосіб усі парафіяльні організації були залучені: хтось служив, хтось організовував, хтось збирав пожертви, зокрема й на підтримку сил в Україні, поєднуючи радість Різдва з конкретним ділом любові. І хоча не про все можна розповісти окремо, усе це разом творило одне ціле — живу парафіяльну спільноту.
Та серед усього цього різдвяного руху особливо виразно залишився один образ — образ наших дітей. Саме вони стали тією ниткою, яка поєднала свято, віру і майбутнє. Їхній вертеп був не гучним підсумком, а тихим знаком того, що Різдво не закінчується разом із календарем. Воно продовжується там, де дитина вчиться молитися, говорити правду, служити і нести світло далі.
Можливо, не все завжди видно одразу. Можливо, плоди цієї праці відкриються з роками. Але саме так — непомітно, без зайвих слів — народжується майбутнє парафії. Воно росте у дитячих голосах, у серйозно сказаних різдвяних словах, у маленьких кроках віри, які робляться сьогодні.
І коли різдвяні свята відходять у спогади, залишається найголовніше — вдячність. За прожитий час. За спільну дорогу. За дітей, які вже тепер нагадують нам, дорослим, що справжнє Різдво — це не лише подія, а стан серця.
Нехай світло Христового Народження, яке цього року так тихо і щиро засяяло у наших дітях, ще довго освітлює шлях усій нашій парафіяльній спільноті.
