Різдвяний піст завжди приходить до нас як тиха нагода зупинитися. Цьогоріч ми розпочали подорож Різдвяним постом 15 листопада. Це сорок днів, які нагадують про іншу сорокаденну подорож — шлях Ізраїля пустелею, коли Бог провадив свій народ до обітованої землі. Те, що відбувалося тоді, має дивовижно глибокий сенс і для нас. Народ, який вийшов із рабства, ніс рабство всередині. І лише нове покоління, вільне серцем, могло увійти в землю, «де тече молоко і мед».
Так само і ми покликані скинути з себе тягарі гріхів, страхів, темряви, що живе всередині. Бо піст — це не дієта і не суворий обряд. Це звільнення: тілесне, душевне і духовне. Це шлях, яким людина повертає собі внутрішню свободу, щоб увійти в радість Різдва не лише за календарем, а всім серцем.
Традиція УГКЦ наголошує: ми — цілісні. Христос прийшов не врятувати одну частину людини, а всю її сутність: думку, пам’ять, серце, волю, тіло. Тому піст починається з того, що найпростіше торкнутися: з тіла. Людина, яка вчиться стримувати себе в їжі, поступово вчиться приборкувати язик. А хто здатен стримати язик — той вчиться опановувати думки. А там, де приходить лад у думках, народжується мир, як дар Святого Духа.
У нашому житті так багато шуму, тривоги, інформації, втоми, що душа іноді просто губиться. Вона хоче простору, хоче світла. І піст стає тим безпечним місцем, де людина може зупинитися, глибше вдихнути, почути себе і Бога. Це час, коли ми торкаємося правди про те, що нас поневолює: надмірність, хаос думок, образи, постійна напруга, невміння пробачати, невміння мовчати, невміння зупинитися.

Зараз ми всі переживаємо час війни на нашій Батьківщині, тому ці речі набувають особливої актуальності. Ми живемо у реальності, де щодня стикаємося зі страхом, тривогою, гнівом і болем. Піст стає не втечею від цього, а способом побачити глибше, ніж дозволяє зовнішній хаос. Він допомагає нам стояти твердо й не дозволити темряві війни увійти в серце. Навіть коли є надзвичайно важко, повірте, Серце Христове здатне захистити людину зсередини.
І ось тут пригадується історія, яка сьогодні звучить майже пророчо: історія Ніневії та пророка Йони. Йона не хотів іти до цього міста. Він вважав їх недостойними і безнадійними. Але Бог — інакший. Бог посилає Йону саме туди, де все виглядало приреченим. І сталося диво: Ніневія почула. Від царя до звичайного люду — всі постили, молилися і каялися. Це була не формальна дія, а крик душі. І Бог відвернув від них зло.

Нам важливо розуміти: Україна не є Ніневією. Ми не народ, що приносить зло іншим народам. Ми боремося за життя і свободу. Але досвід Ніневії говорить про щось дуже важливе: піст змінює долю народів. Не тому, що ми заслуговуємо. А тому, що Бог чує серця тих, хто молиться, навіть якщо їхній голос загублений у сиренах.
Різдвяний піст у час війни — це наша духовна боротьба за людяність. Це спосіб не дозволити ненависті знищити нас зсередини. Бо війна має дві лінії фронту: видиму і невидиму. На першій стоять наші воїни. На другій стоїмо ми всі. І тут піст стає нашою зброєю.
Піст допомагає нам не піддатися гніву, не отруїтися взаємними звинуваченнями, не розсипатися у безнадії. Він вчить зберігати любов, коли навколо так багато ненависті. Вчить берегти серце, бо саме в ньому народжується Божий мир — той мир, який «перевищує всяке розуміння».
У цей час варто спробувати ввійти в тишу молитви, роздумати над Євангелієм, частіше звертатися до Сповіді та Причастя. Усе це — не вимоги, а ліки. Людина, яка молиться, не просто говорить до Бога — вона дозволяє Богу говорити до себе. Людина, яка читає Святе Письмо, не просто читає текст — вона відкриває серце для світла. Людина, яка стримується в їжі чи словах, не обмежує себе, а відновлює внутрішній порядок.
Ми можемо підтримати наших воїнів навіть тоді, коли не поруч: своїм постом, молитвою та чистим серцем. Це наша духовна участь у їхній мужності. Це наша жертва, яка, можливо, невидима очима світу, але видима Богові.
Піст — це також час милосердя. Можливо, десь поруч є людина, якій потрібно зателефонувати, підвезти їжу, підтримати слово. Можливо потрібно відвідати воїнів та запросити на прогулкянку. Милосердя — це завжди конкретно. І там, де з’являється хоч одна добра справа, темрява відступає.
Різдвяний піст веде нас до Вифлеємської ночі — до тихого приходу Бога у світ, який був тоді так само розбитий, як і наш сьогодні. Христос не народжується у комфорті, Він приходить у стайню — щоб бути близьким кожному, хто у темряві, у страху, у втомі, у сльозах.
Тому піст — це дорога до Бога, який не злякався людської бідності і болю. Дорога до світла, яке жодна темрява не здатна погасити. Дорога до надії, що народжується не від обставин, а від Божої присутності.
Нехай цей Різдвяний піст стане для нас шляхом очищення, відновлення і тиші. Нехай принесе нам серце, здатне молитися та любити навіть у темні часи. І нехай кожен крок на цій дорозі наближає нас до Того, хто приходить у світ як Миротворець, як Світло, як Спаситель.
