Християнські традиції в Україні сягають своїм корінням ще 10 століття. Сьогодні в Україні діють понад 22 тис. релігійних спільнот і приблизно 80 різних християнських церков, так само як інших релігій. На жаль, політика атеїзму в радянські часи не минула безслідно: багато українців сьогодні не належать до жодної церкви внаслідок тієї духовної порожнечі, яку більшовицький режим залишив по собі на теренах східної Європи.
Прийняття християнства і напруження між Сходом і Заходом
У 988 році Князь Володимир Великий зробив християнство у його візантійському обряді державною релігією своєї країни – Київської Русі. Ця подія відбулася перед Великою Церковною Схизмою 1054 року, яка розділила християн на східних і західних. Київська церква успадкувала традиції Візантійського Сходу і була частиною Константинопольського Патріархату. Проте одночасно вона залишалася у повному сопричасті з латинським заходом і його патріархом, Папою Римським.
Хоча у Константинополя з Римом були свої суперечності, Київська духовна еліта намагалася зробити все можливе для християнської єдності. Представники Руси-України брали участь у західних соборах, зокрема, у Ліонському (1418) та Констанцькому (1418). Ісидор, Митрополит Київський, навіть виступив одним з авторів Флорентійської унії (1439).
У той час як Київська митрополія докладала всіх зусиль, щоб зберегти єдність, на північ від Києва, у Москві з’явилася інша. Московська церква відмовилася підписати Флорентійську унію і відділилася від стародавньої Київської митрополії, оголосивши автокефалію (самоуправління) у 1448 році. У 1589 році скориставшись тим, що Константинополь і з ним грецьке православ’я підпало під турецьке панування, Московська церква утвердила себе як патріархат.
Єдність з Римом у 1596 і поділ самої України на захід і схід
Київська церква одночасно була ослаблена протестантською реформацією і оновленим католицизмом того часу, і також переживала глибоку внутрішню кризу. Синод вирішив перейти під юрисдикцію Риму. Традиційний східний обряд Київської церкви було збережено і при цьому гарантувалося, що її етнічна, культурна і духовна спадщина буде мати право на вільне існування. Усі ці наміри були підтверджені на Берестейському Соборі у 1596 році, що стало початком заснування української греко-католицької церкви як релігійного утворення.
Утім, деякі ієрархи і вірні Київської церкви наполягали на тому, аби залишитися під юрисдикцією Константинопольського Патріархату. Скориставшись внутрішніми суперечками, Москва перебрала вплив і контроль над центральною і східною частиною України у 1654 році. Незабаром православна Київська Митрополія опинилася під владою Московського Патріархату (1686). У міру зростання царської імперії, вона застосовувала репресивні методи щодо греко-католиків і змушувала їх “переходити” у російське православ’я (1772, 1795, 1839, 1876). Внаслідок цих репресій, загинули всім нам відомі Пратулинські мученики.
Православне духовенство і миряни в Україні були незадоволені тісним зв’язком російської церкви з державою. Українофільські рухи активно почали зароджуватися зразу після Російської революції 1917 року, які переросли у рух за отримання українською православною церквою статусу автокефалії. Проте, спроби проголошення автокефалії у 1920-х і 1940-х роках були жорстоко придушені радянською владою.
Польське і австрійське панування у Західній Україні
Під час підписання Берестейської Унії Україна перебувала у складі Польсько-Литовського Князівства, а західна Україна залишилася там і після Унії. Церква відігравала провідну роль у збереженні культурної і релігійної свободи українського населення на західних теренах. Після того, як західно-українські землі підпали під контроль Австрії, імперський уряд Габзбурґів усіляко сприяв і підтримував греко-католицьку церкву.
На початку 20 століття греко-католицька церква у Галичині була благословенна зразковим проводом Митрополита Андрея Шептицького (1901-1944). Він залишався духовним лідером впродовж двох світових воєн і змін сімох політичних режимів, включно з нацистським і совєтським. Його невтомна пасторальна праця, захист прав його народу, його благодійна і екуменічна діяльність сприяли тому, що церква стала впливовою соціальною інституцією у західній Україні.
“Спадщина” тоталітаризму – Україна у 20 столітті
20 століття для України було трагічним, адже воно стало епохою терору і насилля, яке мало тяжкі наслідки, особливо у контексті розвитку релігійного життя сучасної України. За приблизними оцінками близько 17 мільйонів українців загинуло насильницькою смертю у 20 столітті. Найтрагічнішим у цьому всьому є навіть не те, що люди загинули внаслідок воєн чи конфліктів, але через утопічні ідеї перебудови світу.
Війна, оголошена релігії, стала ідеологією комуністичного режиму, який не шкодував на це зусиль. Церковні будівлі були зруйновані, спалені, осквернені; священики і вірні православної, католицької та інших церков були вбиті, заарештовані і депортовані на Сибір до ГУЛАГів; церковні спільноти були часто переслідувані і загнані в підпілля або повністю знищені. І українська автокефальна православна церква на початку 30-х рр. і українська греко-католицька церква у 1946 році в Галичині і 1949 році у Закарпатті були ліквідовані. Римо-католицька і протестантська церкви вижили лише як горстка церков, за якими дуже пильно стежили.
Навіть діяльність російської православної церкви (яка функціонувала як державна церква) була обмежена і часто супроводжувалася проникненням в неї радянських спецслужб. Духовний вакуум зростав, поглиблюючи деморалізацію суспільства.
З настанням кризи радянської влади у 1980-х, процес придушення церкви зупинився. Колись заборонена українська греко-католицька церква з’явилася з підпілля, а також відродилися спільноти української автокефальної православної церкви у 1989 році. Декларація незалежності України у 1991 році створила новий контекст для діяльності всієї церкви на цій території. Таким чином, реліґійна свобода в Україні відкрила шлях релігійному плюралізму.
