Візантійський церковний архітектурний стиль і його особливості
Східна Церковна традиція, як ми її знаємо сьогодні, виникла з початком християнства. Проте, у ній присутні кілька характерних рис, які залишаються незмінними протягом тисячоліть, ще з часів перед народженням Христа.
Усю глибину східно-християнської духовності найкраще можна побачити у її “кольоровомy” символізмі – символізмі, який корінням сягає культури, традиції і особливо історії. Церковна споруда є чи не найголовнішим прикладом візантійського символізму, більшу частину якого, на жаль, було втрачено протягом минулого тисячоліття. Сучасна церковна будівля складається з “міксу” архітектурних стилів ще від часів стародавніх гебрейських храмів в Єрусалимі і старозавітних синагог – до форумів і місць зібрань греків і римлян.
Візантійська церковна споруда складається з трьох основних частин: притвор, нава і святилище, які є важливими в однаковій мірі.
Притвор
Ми починаємо з притвору, іншими словами, вестибюлю церкви. Притвор служить проходом до нави, і є місцем, де вірні готуються взяти участь у спільній молитві перед лицем Бога, залишаючи всі земні турботи позаду, щоб нічого їм не заважало мати прямий зв’язок з Ним. Якщо хтось увійде до нави неприготованим, тоді йому буде важко прийняти і зрозуміти небесну тайну церкви.
Пам’ятаймо, що символічно притвор є земним, тоді як нава – це ворота до царства небесного. Притвор є невід’ємною частиною візантійського богослужіння. Хрещення, одруження, похорони – усі богослужіння починаються у притворі і потім переходять до нави.
Нава
Коли ми входимо до нави, ми покидаємо землю і нас відразу переповнює незмірна кількість відчуттів. Ми стаємо учасниками абсолютно дивовижної присутності Бога, залишаючи свої земні тіла десь позаду, самі перебуваємо в стані якогось чуттєвого перенасичення. Очі втішаються кольоровими іконами, ніс вдихає запах ладану, вуха слухають чудовий літургійний спів, ми доторкаємося до ікон і цілуємо їх, приймаємо святу Євхаристію – усі дари від нашого Творця, аби краще досвідчити Його.
На відміну від архітектури римо-католицьких і протестантських церков, чиї шпилі і вежі змушують очі дивитися вгору, як на символ неба, якого ще треба досягти, архітектура візантійських церков складається з бань і циліндричних форм, захоплюючи нас божественною красою, до споглядання якої усіх було запрошено ще з часів Христового Воскресіння.
Оскільки в наві ми збираємося в Христовім тілі , купол вгорі має зображення ікони Христа Пантократора, Всемогутнього Господа Творця, що є зображенням голови, а не тіла.
Навколо Христа Пантократора є чотири Євангелисти, кожен з яких розміщений по чотири сторони церкви – бо є чотири сторони світу – ті самі сторони, куди поширилося слово Боже.
З центру купола звисає вишукане панікадило (світильник), що репрезентує Христа – “світла світу” . Навколо панікадила є, так звана, “корона”, на якій зображено два ряди ікон – одні повернуті назовні до світла, інші – навпаки всередину. Ікони, що повернуті до середини – це пророки Старого Заповіту, які проповідували прихід Христа, але ніколи не змогли його побачити, отже тепер вони навічно купаються в його світлі. Ікони, що повернуті назовні, зображають апостолів і учнів, які були покликані йти у світ навчати народи.
Традиційно нава є рівносторонньою за формою, на підтвердження того, що спільна молитва є основою нашої віри. Ми збираємося у центрі церкви лицем до сходу; сонця, що сходить; сонця, яке дало нам світло світу: Сина Божого.
Саме тут, посередині церкви, під пильним оком Христа Пантократора, серед вірних, відбуваються основні сакраментальні речі – тут виголошують Євангеліє, причащають, дають клятву вірності в подружжі, охрещують дітей, відправляють заупокійні служби та інші важливі обряди.
У наві ми бачимо міріади ікон – ікони святих, пророків, апостолів і мучеників. Вони моляться з нами повсякчас. Тут людина відчуває наче вона оточена Богом і багатьма святими. Навіть, якщо у церкві немає багато людей, вона все одно повна. Передчуття неба є важливим, адже воно дає нам енергію продовжувати нашу щоденну духовну подорож.
У наві, де ми містично перетворюємося на Тіло Христове, де ми зміцнюємо сили для духовної подорожі, завдяки іконам, спільноті, слову Божому і Євхаристії, наша увага прикута до іконостасу і того, що поза ним.
Святилище
Третя частина церкви – святилище. Воно відокремлене від нави іконостасом. Хоча святилище є втіленням самого неба, попри це, ні воно, ні люди, які там прислуговують не є досконалими – тому воно репрезентує досконалість царства небесного, яке лише має прийти. Дотримуючись вчень святих отців Церкви, ми віримо, що царство є тут з нами, але його повна реалізація ще не відбулася. Ікони Христа, Матері Божої і святих на іконостасі стоять на межі між небом і землею, повернуті лицем до людей, щоб подати їм знак у їхній мандрівці.
Іконостаси можуть бути різної форми і розмірів. Деякі – з одним або двома ярусами, як на знимці, інші можуть мати багато ярусів, прикрашених різними іконами, що як вежі, сягають до стелі.
Саме розміщення ікон часто змінювалося впродовж століть, проте певна послідовність збереглася і її дотримання є важливим. Матір Божа сидить зліва, тоді, як Ікона Ісуса Христа є справа, де йому і належить бути – по праву сторону Його Отця. Зазвичай, саме тут перед іконою Христа ми просимо прощення наших гріхів перед священиком… і самим Богом. Посередині іконостасу є Царські Ворота з іконами чотирьох євангелистів, як нагадування, що їхні слова є ключем до Царства Божого. Дияконські Ворота розташовані на півночі і півдні Царських воріт. Північні ворота використовуються священиком під час літургії, як вихід зі святилища, або двері для того, щоб покликати людей до раю через них. Південні двері використовуються як вхід до святилища під час літургії. Архангел Михаїл з мечем у руці стоїть на сторожі цих дверей, не для того, щоб боронити їх від тих, хто хоче ввійти до раю нечесним шляхом, а радше, щоб, як ангел-хоронитель, проторувати шлях для тих, хто хоче увійти.
Іконостас вперше використовувався в гебрейському Храмі у Єрусалимі, як заслона, що відокремлювала вірних від містичного Ковчегу Завіту. Хоча іконостас значно еволюціонував і зараз виконує трохи іншу функцію, він все ще символічно приховує таємницю незбагненності неба. Проте, під час літургії двері до неба відчинені, щоб ми могли тишком подивитися на царство Боже, а особливо під час Паски їх тримають відкритими, на знак того, що Христос переміг смерть і дав нам можливість потрапити до неба.
Отримавши силу від зустрічі з небом, тепер ми можемо повернутися до світу повсякденних мирських справ, який ми покинули на початку цієї мандрівки. Ми повертаємося і ділимося Доброю новиною Христа з іншими, будуючи з любов’ю, прощенням, співчуттям, справедливістю і радістю царство Боже на землі.
