“На славу Божу і майбутніх поколінь” – ці слова, викарбувані на гранітному камені церкви святого Йосифа Обручника, засвідчують нам той дух і натхнення невеличкої групи українців греко-католиків, що проживали в північно-західній околиці Чикаго більш, ніж шістдесят років тому. Парафія св. Йосифа Обручника була канонічно заснована Митрополитом з Філадельфії, Костянтином Богачевським, 1 серпня 1956 року і зараз перебуває під омофором Його Преосвященства, Владики Венедикта – єпископа Української Католицької Єпархії св. Миколая (www.esnucc.org). Єпархія займає територію на заході США і простягається від штату Мічиган до Гаваїв.

Хіба не всі католики однакові?

Ні! Насправді католицька церква є спільністю, що складається з 23 окремих церков. Кожна з них відрізняється власним літургійним обрядом і особливою духовністю. Проте, нас всіх об’єднує те, що ми маємо єдину віру, віримо у доктрину католицької церкви і визнаємо Папу Римського як “першого серед рівних” голову Церкви. З понад 1 мільярда католиків, переважна більшість належить до римо-католицької церкви. Приблизно 20 мільйонів католиків належать до 22 східних католицьких церков. Найбільшою групою серед них є церкви візантійської традиції.

Грецька? Візантійська?

Перший імператор-християнин Рима, Костянтин Великий (273-337), поділив Римську Імперію на дві частини. Він заснував столицю Східної імперії у новому місті, що було збудоване поблизу містечка Візантія і назвав його Константинополем. Сьогодні воно відоме під назвою Стамбул і розташоване на території сучасної Туреччини. Таким чином, прикметник “візантійський” означає “такий, що відноситься до християнської традиції молитви і духовності, що сформувалася у столиці Східної Римської Імперії”. Спільною мовою для цієї частини світу була грецька – мова, якою написаний Новий Завіт.

Майже усі основні вчення католицької церкви були записані церквами з центром в Константинополі. Сюди слід віднести найголовніший Символ Віри, який був проголошений на Нікейському соборі у Константинополі у 4 столітті. Упродовж першої тисячі років історії християнства Візантійська церква і Римські Папи майже завжди погоджувалися в концептуальних питаннях віри і перебували у повному сопричасті одні з одними.

Українська?

Українська греко-католицька церква (УГКЦ) сягає корінням Київської традиції і є однією з чотирьох, що успадкувала її, інші українські церкви – є православними Московського і Київського патріархатів та Автокефальна православна церква. У 988 році Київська Русь прийняла християнство грецького обряду під проводом рівноапостольного князя Володимира Великого. З цього випливає, що УГКЦ є прямою спадкоємицею Київської Церкви. Фактично, однією з офіційних назв Церкви є “Київська католицька Церква”. Але через той факт, що церква походить від грекомовної Візантії, вона називається “грецькою”. Аж до середини минулого тисячоліття Київська Митрополія прямо підпорядковувалася Константинопольському Патріарху.

У 16 столітті православні християни, що проживали на території колишньої Київської Русі, стали частиною Польсько-Литовської Держави, де відчувалися пригнобленими католицькою більшістю, вважалися людьми “другого сорту” з обмеженими правами, з одного боку, а з іншого – потерпали, які політичні наслідки для їхньої Церкви матиме новостворений Московський Патріархат. У 1595 році Митрополит Київський і усі місцеві єпископи підписали Берестейську Унію, розірвавши усі зв’язки з Константинополем, і ввійшли у сопричастя з Римською Церквою, при тому зберігши усі свої вірування і традиції. Офіційну назву “Українська греко-католицька церква” нам дала австро-угорська Імператриця Марія Тереза у 1774 році, щоб відрізняти її від римської і вірменської католицької церков, які домінували в Австро-угорській Імперії на той час. Ця назва не мала жодного стосунку до етнічного чинника, адже назва “римо-католики” абсолютно не означає, що усі ці християни є римлянами за походженням!

Чи ми – православні?

Ми є католицька церква східного обряду. Під цим ми розуміємо те, що наша духовність, літургійний обряд і духовний світогляд ґрунтується на православних традиціях, проте ми залишаємося вірними причастю через нашу церкву з Папою Римським. “Православний” (грецькою “ортодокос”) означає такий, який правильно вірить і славить Бога. У цьому сенсі ми можемо застосувати цей термін і до нас самих. Саме це слово Візантійська Церква використовувала для себе і тих церков, з якими вона була у сопричасті протягом багатьох століть, включаючи Римську Церкву. Утім, тепер маємо визнати, що саме слово набуло іншого значення, і використовується для того, щоб розрізняти стародавні апостольські церкви, які не перебувають у сопричасті з католицькою церквою. Таким чином, сьогодні ми говоримо про грецьку православну, російську православну, українську православну і карпатсько-русинську православну церкву тощо.

Що означає Східний (Візантійський) обряд?

“Обряд” – це спосіб поклоніння Богу, духовне сприйняття і розуміння Євангелія Ісуса Христа. Візантійські церкви, католицькі і православні, грецькі, слов’янські, американські тощо, мають ту саму літургійну і духовну спадщину. Візантійська традиція молитви значною мірою ґрунтується на шануванні ікон. Вони зображають священні лики – портрети Ісуса Христа, Матері Божої і святих. Ми не поклоняємося їм як ідолам, але радше вважаємо їх “вікнами до небес”. Вони є тими точками дотику, що єднають нас, святих і ті події, які змальовані на них. Вони є доказом того, що Бог воплотився в Ісусі Христі, що небо возз’єдналося з землею, і що тут, у земному житті, ми можемо доторкнутися до всього святого і доброго.

Візантійська традиція також наголошує на фундаментальній єдності трьох елементів людської природи: тіла, душі (розуму) і духу. Усі ці елементи є присутніми під час молитви у церкві. Тіло захоплене тим, що бачить (ікони), відчуває на запах (ладан і свічки), на дотик і смак (освячена їжа і квіти). Розум і емоції насолоджуються священними тайнами віри, які оспівуються у довершеній релігійній поезії через весь музичний діапазон (так зване, “восьмиголосся” – стародавній церковний спів). Дух возз’єднується з Господом у сакраментальній молитві під час довготривалих церковних богослужінь, водночас, не заважаючи людині молитися осібно. Уважається, що поза церквою, християни візантійського обряду мають жити у святості, і вона має бути присутня у кожному аспекті їхнього життя. Молитва, піст, уділення милостині – це три стовпи “практики” християнина Візантійського обряду (тобто, практичного застосування Євангелія). У свою чергу, це веде нас до безпосереднього Причастя з Пресвятою Трійцею, до процесу, який називається теосіс (обоження), що означає преображення людини внаслідок входження у Господнє життя вічної любові.